і за себе не боявся, але чув, що потопаючий може легко враз із собою потопити й найліпшого пливака, коли незручно взятися до його рятування. Правда, в Едмунда волосся було досить довге, а за волосся найліпше рятувати. Але що, коли він ухопить рятуючого брата руками і потонуть оба? Та дарма! Не було часу роздумувати, — Тоньо зібрав усю силу і дав нурка. Не швидко здужав він дійти аж до дна, куди́ тільки що впав зомлілий і напів уже неживий Едмунд. Він уже не махав руками. Тоньо вхопив його за волосся і одним скоком витяг на поверхню води, а потім, піддержуючи лівою рукою його голову над водою, а правою рукою веслуючи, доплив щасливо до протилежного, рівного берега.
— Мундзю, Мундзю! — кричав він, поклавши посинілого брата на ріни, але Мундзьо не озивався, лежав мов неживий. У страшенній тривозі почав Тоньо трясти братом, обернув його лицем униз і почав терти кулаками крижі, то знов пробував лоскотати попід пахи, але нічого не помагало. Вкінці зачав лоскотати його в підошви і — о радість! — Едмунд ворухнув ногою.
— Живий, живий! — крикнув урадуваний хлопець.
— Мундзю, братіку! Прокинься! Озовись! — кричав він над вухом брата, не покидаючи щосили терти його груди й виски. Вкінці Едмунд отворив очі й сів.
— Що зо мною? — прошептав він, важко переводячи дух.
— Ну, слава Богу! Слава Богу! — проговорив Тоньо.
