дитячі, що так глибоко, так солодко гомонять в її серці. Вона бачить себе в охайній, чистенькій світлиці, з вікнами до сонця, з цвітучими фуксіями й азаліями на вікнах і з зеленими пачосами плющу на стінах. А срібний дитячий голосок дзвенить коло неї. А шум і гамір містовий плине мутною, бурливою рікою попід вікна, не входячи до тої тихої хатини з цвітучими фуксіями та чистими, білими запонами. Тінь-тінь-тінь-тінь, ценькають ножички, блискає голка. Тиша, самота! Хочеться слово сказати до когось, хочеться почути любу відповідь! Ось до акорду прибуває новий тон, грубший, тяжчий.
— Володю, наш Стефанко уже всміхається!
І знов злий демон шепнув гризькі слова його:
— Добре, добре! Але прошу тебе, серце, остав мене, я не маю часу, мушу задачі поправляти!
Чого квилите так жалібно, скрипки-чарівниці?
Чого плачеш тихесенько, флейто, протягаючи свої тони, мов тоненьке павутиння жалоби понад цілою землею? Чи жаль вам того героя, що прощається зі своєю родиною, чи може взагалі болить вас утрачене щастя людське? Перлові сльози градом покотилися з Олиних очей. Володко власне вітався з якимось знайомим, що в антракті зайшов до їх ложі, і не бачив її сліз.
