на них. Театр був уже повний, оркестра якраз лагодилася розпочати увертюру.
— Ну, цікавий я, чи тебе направду знудить та штука, — сказав усміхаючися Володко, подаючи Олі бінокль. Вона не прийняла його, а тільки усівши, впилася очима в оркестру, котра розпочала гру. Могучі, стрійні акорди потрясли цілим організмом молодої дівчини. Від першої хвилі вона чула себе мов причарованою тими тонами і не могла звести ока з одної точки. Тони поривали її, уносили з собою. Зразу їй здавалося, що плине тихою, спокійною рікою посеред пречудових краєвидів. Над нею тепле, темноголубе небо, тихе, глибоке, без хмарочки. Сонце сипле золотим промінням додолу, не надто жарко, немов ніжно-розкішно цілує землю-красуню. Срібною, діямантами вибиваною стяжкою простяглася тиха, могуча ріка поперек цілої країни. Її рівні береги покриті темнозеленими, цвітистими лугами, там знов шумлячими дібровами, в віддалі синіються кришталевою стіною височенні гори, покриті вічним снігом. Зо всіх боків чути чудові пісні. Серце розширюється в Олиній груді, б'є сильно і гармонійно, в такт загальної радости, загальної краси. Поруч неї він, її любий Володко, такий гарний, як той краєвид, такий ніжний, як те сонячне тепло, такий сердечний і милий, як ті пісні чудові… Як вона любить, як вона любить його! Але нараз тони затремтіли якось тривожно; серед загальної гармонії тут і там проривається пискливий дисонанс;
