смерть. Ані хреста, ані надгробного каменя на своїй могилі не веліла класти. «Життя дало мені все, що могло дати, нехай же й смерть бере все, що може взяти» — говорила вона.
— Дивне діло Боже отака жінка, — додав Опанас по хвилі роздуми. — Глядиш на неї збоку, пропаща. І сама вона не вважає себе нічим ліпшим. А піди ж ти, яка сила в ній! Одним своїм позирком, одним, може навіть несвідомим, рухом, одним недбало киненим словом може зіпхнути чоловіка в безодню і підняти його та попхнути до праці, до посвяти.
— Не всякого чоловіка, Опанасе, — додав я. — А скільки то було таких, перед ким твоя Киценька весь свій вік розсипала чари своєї краси, та перли своєї грації, та блиски свого розуму, і все таки не попхнула їх нікуди. Все це було для них «аки усерязь злат в ноздрех свиній»: перли сипалися перед них лиш на те, щоб вони могли топтати по них. На це треба мати також певну здібність, треба мати, що так скажу, в своїй душі свою «батьківщину».
1904 р.
