замислений, але спокійний, оповідав про свої заходи коло просвіти селян та їх економічного піддвигнення, про свою ненастанну боротьбу з властями. Про Киценьку не було ані згадки.
Минуло звиш п'ятнадцять літ від того часу. Я знов стратив із очей Опанаса, тим більше, що на два чи три мої листи до нього не одержав відповіді. Аж літом 1904 р. я побачився з ним на вічу галицьких і буковинських учителів. Він значно постарівся, посивів, запустив велику бороду, але все таки держався просто, був статний і крепкий, говорив сміло. Давнього заляканого погляду, меланхолійного зідхання не було ані сліду. Це був, очевидно, чоловік, який знав, що і пощо робить, а чуючи за собою совісну і позитивну працю, глядить кожному сміло в очі. Ми привіталися сердечно, умовилися, де маємо здибатися по вічу, а зійшовшися ввечері при шклянці пива, розбалакалися.
— Ну, що там твої гори? — запитав я Опанаса.
— Го, го, мої гори! — відповів він. — Такі вони мої, як твої. Я вже давно з гір. Від того часу, як ми бачилися, восьмі мої переносини.
Ми побалакали про ті переносини та ще про дещо, та Опанас видно ждав від мене якогось питання, на яке у нього
