— Киценько! Життя моє! — скрикнув я. — Скажи мені, ти ненавидиш мене? Не рада, що я прийшов? Хотіла їхати сама, без мене? Коли так, то на тобі гроші і їдь. Я не маю ніякої претензії.
Я подав їй гроші. Вона легким рухом руки відсторонила їх, потім усміхнулася, як мені здавалося, крізь сльози, і своїм звичаєм, узявши мою голову в обидві долоні і пригорнувши її до себе, поцілувала мене в чоло і мовила:
— Який ти дурненький! І не вгадав. Знаєш, я вже почала була сумніватися, чи ти приїдеш. Думала, що твоя батьківщина переможе в твоїй душі мій образ. Ну, а якби ти не був приїхав, я була-б, розуміється, від'їхала, але з одним наміром.
— З яким?
— Це вже мій секрет.
— Скажи мені його.
— Пощо?…
— Пощо? Щоб я знав.
— Про мене. З наміром, на найближчій станції або за станцією кинутися під колеса залізниці.
Я з жахом обняв її, немов хтось силкувався вирвати її у мене.
— Киценько, а то чому? — скрикнув я.
— Ну, у мене не було іншого виходу. Так і пам'ятай собі: сьогодні ти своїм прибуттям урятував мене від неминучої…
Кінець цього речення я заглушив своїми поцілунками.
Десять мінут пізніше ми сіли на фіякра і поїхали до залізниці.
— Куди ж ми їдемо? — запитав я.
