Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/199

Цю сторінку схвалено

іншим. Десять літ я мовчав і носив їх, мов камінь на серці. То вже тепер, коли твоя ласка і коли… Але ти може втомлений з дороги, спати хочеш?

— Ні, зовсім ні! — запевнив я. — Та й хіба би чоловік деревом був, щоб твоє оповідання не прогнало йому сон із очей.

— Но, но, без компліментів! — осміхнувся він, обтер очі і веселішим голосом говорив далі.

— Мені зрештою небагато й лишилося оповідати. Кінець історії нецікавий, можна й наперед догадатися його. Я зараз на другий день поїхав у село, оглянув свою батьківщину і заходився шукати купця на неї. Певна річ, потиху. Селяни всі радили мені вертати в село, господарювати, але ніхто не знав, що кипіло в моїй душі. Залагодивши потрібні судові формальності, я продав місцевому орендареві всю свою батьківщину за п'ять тисяч. Лице горіло мені з сорому, серце краялося, коли я підписував контракт, але в мене не було вибору; над усім панував образ Киценьки. Думка про те, що це її воля, її наказ, що вона жде мене зі своїми палкими обіймами й вогнистими поцілунками, зі своєю ненаглядною красою й грацією, ця думка переважала все. І коли по доконаній продажі я, мов злодій, виїздив із села, я прощався з ним без сліз, без жалю; я чув тільки збиток з п'ятьма тисячоренськовими банкнотами на грудях, а серце було повне Киценьки. І коли обурені селяни на від'їзднім обкидали мене лайками, прокляттями та жменями болота