зараз тоді, як тобі Наталя сказала? Треба було конче простудитися і йти до шпиталю?
Я з жахом поглянув їй у лице.
— Кажу ж тобі, що все знаю. Про тебе було в газетах. І про те, що твої старі померли.
Я тільки в тій хвилі догадався, що телеграми і лист, які я знайшов у шпиталі, були порозпечатувані. І як це я в першій хвилі не доглянув цього? А вона встала, поправила вогонь у печі і лямпу на столі і знов стала переді мною.
— Ну, скажи що? Чого тобі треба від мене?
— Нічого, — відповів я. — Я щасливий тим, що ти дивишся на мене.
— Ха, ха, ха! — засміялася вона. — От іще дивачина! Ну, але скажи, що думаєш робити тепер?
— Не знаю. Нічого не думаю.
— А багато лишили тобі старі?
— Не знаю. Грошей певно ніяких, але господарство, поле…
— Скільки ж це може бути варте?
— Не знаю. Три, чотири тисячі.
— Гм!
Вона пару разів пройшлася по покою, немов обмірковуючи щось, а потім знов стала переді мною.
— І що ж ти думаєш робити з тим?
— Не знаю.
— Може хочеш іти на село, осісти на ґрунті? А може й від мене зажадаєш, щоб я йшла з тобою, зробилася селянкою і годувала гуси та свині?
