кам'яний її стіл стався улюбленим місцем обох братів. Тут вони роздягалися до купелі, звідсі скакали з на півтора сажня вниз у ріку, силуючися дістати ногою до дна води; тут Тоньо найліпше любив сидіти з вудкою і ловити рибу. Побіч скелі, тісним кам'яним жолобом брати протоптали маленьку стежку, куди після купелі вилазили з води вгору; туди ж Тоньо й злазив, коли часом закладав у воду вершу на рибу, або в каламутну воду запускав узьмик.
— Гляди, гляди, який кленище! Уй-уй! Певно з на локоть задовжки! Ну, та й грубезний же! — прошептав Тоньо, стискаючи брата за рам'я, коли оба стали на камені й поглянули вниз у воду. По самій поверхні гладкого, кришталевого зеркала звільна, поважно плила ціла череда невеличких кленів, а попереднеї, мов патріярх, один здоровенний клень, якого рідко удається рибакам видобути з глибоких, скалистих печер, у яких він жиє.
— Ет! — сказав зразу з легковаженням Едмунд, але коли поглянув і сам побачив таку незвичайну рибу, пробудилася в ньому мисливська жилка.
— Підожди, — прошептав він до брата, — я його застрілю. В мене стрільба набита, зараз буде наш.
— Не застрілиш! — шепнув Тоньо. — Шріт[1] відбивається від води.
— Не бійся, не відіб'ється. Не бачиш, як він верхом ходить, аж хребтове крило поверх води виставляє. Я йому туди щоб
- ↑ Шріт — дроб.
