ценьки ні слуху ні духу. Я сидів мов у гарячці, пив одну чарку за другою, в голові у мене шуміло, перед очима скакали друковані букви з газет, які я держав у руках, та думка не клеїлася в моїй голові. Нарешті по важкій боротьбі з самим собою я зважився запитати у одної з тих панночок, які услугували сьогодні, що сталося з Киценькою?
— О, вона вже не прийде сюди! — весело відповіла панна, сідаючи біля мене і дмухаючи мені дим із своєї папіроски просто в очі.
— А то чому!
— А вам цікаво знати?
— Авжеж цікаво.
— А мені не цікаво оповідати.
— А чого треба, щоб вас зацікавити?
— Го, го, багато дечого треба. А поперед усього два келішки коньяку, щоб добре бесідувалося.
Я велів принести два келішки коньяку. Вона стукнулася зі мною, пригубила свою чарку, а решту вилляла на тацку. Я також лише пригубив і не пив.
— Отже що сталося з Киценькою?
— Нема її.
— А де ж вона?
— А нащо вам знати?
— Треба.
— А пощо треба? Так вам вона сподобалася?
— Та вже чи сподобалася, чи ні, а треба.
— Е ні, я на таке не пишуся. Кажіть, подобалася вам, чи ні?
— Авжеж сподобалася.