лими пеньками недавно спаленої «пасіки»[1] та корчами ялівцю. Ці стежки — то була єдина комунікація, що вела з цього світом забутого закутка далі на Бескид і в Угорщину.
Мені доводилося їхати з Угорщини і минути те село, не зупиняючися. Ми їхали верхи з провідником — угро-руським парубком із одного пограничного села. Ми поспішали, щоб на вечір добратися до найближчого містечка, та наш плян перемінила ріка. Минулої ночі в горах упав сильний дощ, і коли ми доїхали до ріки, ми побачили здоровий, жовто-каламутний вал, що зі скаженим клекотом, пінячися, б'ючись о береги та котячи по свойому дні з глухим гуркотом грубе каміння, сунувся вниз, перериваючи всяку комунікацію нашого села з дальшим світом.
Коли ми почали з'їздити над сам бережок ріки, з одної хати вийшов чоловік, і побачивши нас, почав махати нам обома руками, і кричати щось. Хоч і як недалеко було від нас до нього, але за ревом та клекотом води ми не могли розібрати ані одного слова.
— Що, що? — закричав з усеї сили мій провідник.
Чоловік переліз тим часом два перелази, відчинив ліску і вийшов на вулицю проти нас.
— Та куди там їдете? — запитав він, не здоровкаючися з нами.
- ↑ Пасікою називають у горах місце, де весною вирубано, а восени спалено ліс, щоб на весну на тому місці засіяти «збіжє», цебто овес. (Ів. Фр.)