першій хвилі я подумав було, що він покинув університет, до якого його нічогісінько не тягло, і пішов на село на батьківське господарство. Я вже збирався «на хибив-трафив» написати йому лист і поздоровити його з улюбленим сільським життям, коли одного разу здибав у Львові кількох селян із того села і почав розпитувати їх про Опанаса. Вони зразу не розуміли, про кого я питаю, а далі один догадливіший гукнув:
— А, це ви про Панаска! Про Каганцевого Панаска! Ого, зійшов наш Панаско на пси.
— Е, ні, куме, — перебив йому другий. — Не ладно так казати. Хто ще знає, що з ним сталося. Я гадаю, що він подався на пана.
— Як же це так? — запитав я. — Один каже, що зійшов на пси, а другий, що подався на пана.
— Та то на одно вийде, — мовив перший селянин, очевидно більше жартливої вдачи. — Бачите, скоро вмер старий Каганець, Панаско приїхав, і щоби вам слово сказав кому, порадився чи що, а він просто до орендаря, та й бух!, продав усю свою батьківщину.
— Та й ще як продав! Запівдармо! Так, якби хотів з рук позбутися! — з жалем крикнув другий.
— Це правда. Якби був до нас обізвався, ми були б йому дали без торгу десять тисяч. Бо там, пане, маєтки були! А то корчмареві віддав за п'ять тисяч. А скоро гроші в жменю, наш Панаско сів на ту саму таратайку, якою приїхав, та й дмухнув із села.
