— Та покинь ти його! — заговорив молодший. — Охота тобі тратити набої на таку дробину! От ходи, викупаємось, а опісля ліском підемо, та на поляну, та в ярок, то там певно щось більшого буде!
Але старший не слухав навіть тієї бесіди, а тільки сердито та нетерпливо кивнув на меншого рукою і далі з приложеною до лиця кольбою стрільби слідив за куликом.
— І Бог його знає, що то за приємність мордувати таку бідну та нешкідливу пташину, — говорив тим часом молодший напів до брата, а напів сам до себе. — От каню, яструба, орла, то що іншого, до того я й сам охочий вистрілити. А то кулика! Ні з того пожитку, ні приємности. Мундзю, покинь! Ходи! — крикнув він голосніше, бо брат, слідячи за куликом, досить таки далеко вниз понад ріку відбіг був від нього. Не знати, чи той крик, чи щось інше сполошило кулика, досить що нараз він схопився і понад саму воду перелетів на другий бік Стрия.
— І чого ти, гайвороне, кричиш? — обрушився Мундзьо на меншого брата. — Бач, птицю сполошив! А я вже от-от мав вистрілити!
— Овва, велика здобич! І на що би вона тобі здалася, хоч би й забив?
— А тобі що до того? На те, щоб забити! Коли бо ти ні, аби тільки мені на злість зробити! Крикнув та й наполошив.
— Агій на тебе! Ще хто знає, чи я й наполошив, а він уже аж почервонів, так розлютився! Фе, Мундзю, не гарно таким бути!
