До побачення, серце! Приходь, приходь! Що врятувалося, переходячи через стільки могил, що лишилося живе в наших серцях по стільких руїнах — нехай живе! Нехай надіється!
Та ні, мабуть не для нас надія! Не для нас весна. Ми змарнували, поховали її. Нашої весни не воскресить ніяка сила!
Де ти тепер? Чи все ще там, у тім кривавім Порт-Артурі, серед ранених та призначених на загибіль, сама носячи своє велике кладовище в серці? Чи може давно вже твої кості розмиває бурхливе Жовте море?
Чи може знов доля викинула тебе в широкий світ, у сибірські тундри, в китайські брудні передмістя, вкинула в болото і грається тобою, як забруканою, попсованою забавкою, поки не кине десь на смітнику? Голубочко моя! Де ти, озовися! Нехай у цю новорічню годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом! Нехай його подих донесе хвилю дійсного, широкого, многостраждущого життя в моє слимакове, паперове та негідне існування! Може й я прокинуся і стрясу з себе ті пута і рвануся до нового життя!
Дзінь-дзінь-дзінь!
Дзвоник у передпокою! В цю пору?
Що це таке? Телеграма?
Івась мабуть спить уже?
Та ні. Чую, відмикає.
