У нього була шлюбна жінка, зла як гадюка, але загукана ним, держана в страсі і вічних побоях. Подумай, як то було нам жити обом?…
Капітан раз-у-раз пив, а в п'янім виді бив нас обох, не розбираючи.
Дні й ночі минали мені, як у найтяжчій каторзі.
Нарешті я втекла від нього. Хотіла йти в Байкал, утопитися, та натрапила на поїзд, яким їхали війська на війну з Китаєм. І поїхала з ними. Мені байдуже було, з ким…»
«Страшна була ніч. Бомбардовання сильніше, як колибудь досі. Здавалося, що все місто розторощать на порох.
Микола Федорович умер. Ховають його з парадою.
Сьогодні тихо. Штурм відбито. Обі сторони ховають убитих та перев'язують ранених. Якби ти бачив, що криється в цих худеньких, невидних словах!…
Китаєць говорить мені:
— Ця ніч… почта поїхав.
Кінчу цей лист. Досить. І так усього не переповісти. А маєш доказ, що я не хотіла утаїти від тебе нічого.
Прощавай! Любий мій!… Та ні, не буду розжалоблювати себе.
Адже побачимося… як не тут, то там? Віриш у бачення там? Я вірю. Здається, що якби на хвилю перестала вірити, то здуріла б, руку наложила б на себе. А може ця сама віра — симптом божевілля?
