Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/156

Цю сторінку схвалено

У нього була шлюбна жінка, зла як гадюка, але загукана ним, держана в страсі і вічних побоях. Подумай, як то було нам жити обом?…

Капітан раз-у-раз пив, а в п'янім виді бив нас обох, не розбираючи.

Дні й ночі минали мені, як у найтяжчій каторзі.

Нарешті я втекла від нього. Хотіла йти в Байкал, утопитися, та натрапила на поїзд, яким їхали війська на війну з Китаєм. І поїхала з ними. Мені байдуже було, з ким…»

 

 

«Страшна була ніч. Бомбардовання сильніше, як колибудь досі. Здавалося, що все місто розторощать на порох.

Микола Федорович умер. Ховають його з парадою.

Сьогодні тихо. Штурм відбито. Обі сторони ховають убитих та перев'язують ранених. Якби ти бачив, що криється в цих худеньких, невидних словах!…

Китаєць говорить мені:

— Ця ніч… почта поїхав.

Кінчу цей лист. Досить. І так усього не переповісти. А маєш доказ, що я не хотіла утаїти від тебе нічого.

Прощавай! Любий мій!… Та ні, не буду розжалоблювати себе.

Адже побачимося… як не тут, то там? Віриш у бачення там? Я вірю. Здається, що якби на хвилю перестала вірити, то здуріла б, руку наложила б на себе. А може ця сама віра — симптом божевілля?