«Ніканор Ферапонтович був для мене дуже добрий. Проте грубість його натури і неотесаність його поведінки збуджувала в мені обридження, тим більше, чим більше він силкувався надати їй вигляд цивілізованих манер.
Боже мій, коли подумаю про ті три місяці, проведені з ним…
Та ні! Пощо тобі моїх вражінь, моїх гірких досвідів, оплаканих кривавими слізьми? Швидше, швидше до кінця!
Весною коло самого Красноярська, коли ми обоє їхали на якийсь його завод, на нас напали бродяги. Мабуть довго засідалися на нього. Мабуть візник був у змові з ними. Досить: їдемо лісовою просікою, нараз — гов! Коні стають, і до нас з усіх боків тиснуться страшні, кудлаті обличчя, блискотять ножі, револьвери…
Ніканор Ферапонтович боронився. Був страшенно сильний. Та з самого початку борні один бродяга віпхнув йому свій ніж між лопатки. Він рванувся і ніж лишився в тілі. Доки ніж був у тілі, доти Ніканор Ферапонтович боронився. Кидав напасників як снопи, ломав їм ноги копняками своїх здоровенних чобіт. Та коли бродяга підсунувся ззаду і вирвав ніж із рани, Ніканор Ферапонтович швидко ослаб і покотився додолу.
Мучили його страшенно… Знущалися над ним, поки не сконав.
Я сиділа в повозі, як труп, і гляділа на це труп'ячими очима.
Потім ми поїхали. Хто такий? На кізлі сидів інший візник, а обік мене в футрі
