понтовича. Це вам моя рада і мій розказ…
На другий день, позавивана в шуби та в медвежі шкіри, я з Ніканором Ферапонтовичем їхала вже на схід, далеко на схід у безмежні снігові простори Сибіру».
«Микола Федорович конає.
Перед моїми вікнами тількищо луснула японська бомба і знесла півдаху з будинку. Ані одної шибки цілої не лишила. Що то буде далі?
Щось немов стоїть за моїми плечима і торкає за руку і шепче:
— Швидше! Швидше! Кінчи!
Куди швидше? До якого кінця гонить мене невмолима доля? Чи під бомбу, чи на дно моря, чи до якоїсь таємної фірточки, якою ще сьогодні, ще завтра можу висмикнутися на вільний світ, на кращу будучину, а післязавтра вже не можна буде?
Массіно мій! Я ні про що не думаю, лише про тебе. Думка про тебе додає мені сили і певности серед оцього пекельного життя. Чи що роблю, чи куди ходжу, все мені здається: це лише для одної цілі здале, щоб вернути туди, до рідного краю і побачити його. А яке буде наше бачення після всього… всього того, що ось тут стоїть як ряди мерців на отих картках?
Дарма! Не думаю про це.
Швидше, швидше до кінця, будь він собі який хоче!»
