— Дуже просимо вашої милости, — говорив до мене, всміхаючися, рудий велетень. — У нас вам, Марія Карловна, добре буде. Я чоловік хрещений і до вашої милости, сказати вам, усею душею і всім серцем.
— Алеж я вас не знаю і не хочу! — скрикнула я до нього.
— Познайомимося, Марія Карловна, це діло не довге. І охота прийде. Милости просимо не гаяти часу, бо завтра нам треба в дорогу. Пакуночки свої, що вам потрібно, звольте забрати. Тут у мене й повіз на вулиці.
— Ні, пане! — мовила я рішуче. — Я не розумію того всього і прошу вас дати мені й мойому мужові спокій.
— Милости просимо, Маріє Карловно, — мовив незрушеним солодким тоном Свєтлов, — не сердитися і не супротивлятися. І не забувати, що ви в Сибіру, а не в вашій єретицькій Німеччині. Ми ще тут, Богу дякувати, живемо в страсі Божім і в послусі і маємо способи уговкувати непокірних. Ось мій кум, його високоблагородіє пан поліцмайстер може, в разі потреби, поговорити з вами трохи інакше.
Поліцмайстер, що досі держався якось у тіні за велетенською фігурою Свєтлова, виступив наперед і запитав мене коротко:
— Ви знали Зиґмунта Зембецького? Знали, правда? Не перечите. Він тут у нас ув острозі і ми можемо поставити вам його до очей. І коли не хочете завтра сидіти в острозі разом із ним, то не робіть комедії і слухайте Ніканора Фера-
