«Тямлю як нині ту сцену, Массіно! Ніч. Надворі фуга, вітер виє. Я сиджу при лямпі за якоюсь роботою і жду на Володю.
Стукання. Входять. Не сам Володя, а ще якісь грубі голоси. Я так і завмерла зо страху. Якесь нещастя!
Входить Володя, а за ним велетень у ведмежім футрі, з широкою рудою бородою, з товстим червоним лицем і плескатим носом. А за ним поліцмайстер і кілька ще якихось панів.
Я встала і обернулася лицем до них. Володя підходить до мене нетвердим кроком. У нього сльози на очах.
— Манюсю, — мовить і уриває.
Потім узяв обі мої руки в свої долоні, поцілував їх, а потім замахнув ними і вдарив себе з усеї сили по щоках — раз, другий, третій…
— Манюсю, я підлий, я негідний! Я програв тебе в карти. Оцьому… Ніканору Ферапонтовичу програв.
І показав на велетня, що розтягнувши своє лице вшир якимось нечувано широким усміхом, підійшов один крок ближче до мене.
— Так-с! Ми мали честь і приємність, — промовив він, кланяючися незграбно.
— Чого ж панове хочете від мене? — запитала я ледве чутно зі зворушення.
— Манюсю, забудь мене, підлого! — благав, ридаючи, Володя. — Не варт я тебе! Одного пальчика твого не варт. Наплюй на мене! Відвернися від мене! Я не твій, а ти не моя.
