«Те, що я тут оповідаю тобі, це лиш ескіз, нарис, скелет моїх пригод. На докладне оповідання не стало б мені ані паперу, ані часу, ані сили.
Торкнуся тільки злегка наболілих струн, бо вигравши повний їх концерт, можна б одуріти».
«Через російську границю переїхали ми без клопоту. Я трохи боялася, та показалося, що не було чого. Генрись якось таємно моргнув на жандарма, що переглядав паспорти, цей лише заглянув у наші і віддав нам їх назад.
Зараз по виїзді з першої станції за границею до нашого купе війшов Зиґмунт. Я здивувалася. Я не знала, що він їде з нами. Але ще дужче здивувалася, коли він зачав поводитися з Генрисем не то як рівний з рівним, а як старший з підвладним. Він, що в Кракові мав вигляд не то локая, не то економа, кланявся нам низько і силкувався говорити солоденько, тепер плескав Генрися по плечі, щипав його в лице, як дівчину. Я зразу визвірилася на нього, та це було йому байдуже. Потім сказала Генрисеві навмисно так, щоб він почув: «Віддали цю локайську душу»! Та вони оба лише розсміялися на ці слова і Зиґмунт лишився далі в купе. Тоді я зо злости заплакала. Генрись заговорив до нього щось, здавалося, по-польськи, але так, що я нічогісінько не зрозуміла, і він, відповівши таким самим жаргоном, вийшов із нашого купе і не показувався більше.
