«Чи ти віриш у сни, Массіно?
Чи снилося тобі коли таке, що ти злякався чогось і втікаєш? А за тобою погоня. Якісь вороги, якісь скажені собаки, якісь дикі звірі. Женуть, щодуху, з різних боків. Ти біжиш із усієї сили, швидше, швидше, а вони за тобою. А з боків усе нові. Ось і спереду забігають. Ти в бік скачеш і знов біжиш. Рад би летіти, а тут у тебе ноги слабнуть, робляться мов олов'яні. Щось немов хапає за них. Ти падеш, а під тобою земля провалюється. Ти летиш, летиш вниз, і все ще чуєш за собою погоню. Секунда, друга, третя, а кожна довга як вічність, а страшна як пекло. Ти ждеш, що ось-ось розіб'єшся о щось тверде — і прокидаєшся. Ти весь мокрий від поту, серце б'ється швидко, дух у груди заперло, ти весь тремтиш і ще не знаєш, що це було перед хвилею, сон чи ява?
Чи переживав ти коли такий сон, Массіно? А тепер подумай собі, що такий сон з усіма його страховищами я переживаю оце вже три роки. Не секунди, а тижні, місяці, роки. А в них кожна година здібна вбити живу душу.
А я жию, і як кажуть мої аматори, виглядаю нічого собі.
Я давно отупіла на всі страховища свого життя. Я відівчилася плакати, відівчилася жалувати, відівчилася боятися чогобудь.
У хвилинах, коли до мене вертала рефлексія і застанова, я все мала почуття, що кручуся мов билина в вітрі і лечу
