— Дитя моє, ти ж знаєш, як я люблю тебе!
Я беру одну твою руку і тулю її до уст. Ти легенько відтягаєш її і знов кладеш на моє плече. Щось мов здавлене зітхання підіймає твої груди. А я сиджу і любуюся тобою.
— Любиш мене, Массіно? — по хвилевій мовчанці знов запитуєш ти.
— Манюсю моя!
І я обіймаю рукою твою талію і пригортаю тебе до себе, не встаючи з місця. Ти вся починаєш тремтіти. Твій віддих прискорюється, руки тремтять на моїх плечах.
— Та невже ж це правда, Массіно, — запитуєш ти. — Невже ти любиш мене?
— Як же маю тобі це доказати?
— Як маєш доказати? — звільна, немов з розчарованням повторяєш ти і твій зір понад мою голову блудить десь у далечині. — Як маєш доказати? Хіба ж я знаю?
— Щастя, це факт, який не потребує доказу, — мовив я, не випускаючи тебе. — Я щасливий.
— Ти щасливий, — повторила ти якось бездушно, мов луна. А потім, обертаючи до мене очі, в яких раптом запалали якісь таємні іскри, ти запитала:
— А що таке щастя?
Я глядів на тебе. Мені було так любо глядіти на тебе, впиватися твоєю красою. Це було моє щастя. Давати в тій хвилі філософічну дефініцію щастя видалося мені профанацією цеї райської хвилі. Ти
