дати якісь розпорядження тамошньому лісничому. Відходячи, він ані не глянув на мене.
Ми лишилися обоє. Я споважніла. Ми мовчали хвилину. Ліс довкола нашого дому помалу тонув у нічній темряві. Сова загукала на дупластім дубі і ти стрепенувся.
— Гарна птиця, — сказав ти по хвилі, — а коли отак загукає, то чогось поневолі на серці моторошно робиться.
— Наче щось живе вмирає, — додала я, і по мні також пройшов мороз при тих словах.
— Мов якийсь демон глузує з людської віри, з людського сподівання.
— І з людської любови, — докинула я сантиментально.
А мені було так смішно, так смішно!…
— І знає чоловік, — промовив ти по хвилині, коли сова обізвалася ще раз, — що це ж нічим неповинна, ні в яких демонських штуках непричасна пташина, а проте її голос робить такий ефект. Чисто театральний ефект. Штука для штуки.
— А ти певний, що за цею штукою не криється якась тенденція? — запитала я.
— Яка ж тут може бути тенденція?
— Ну, а може справді який лихий демон у тій хвилі сміється над нами?
— Га, га, га! — засміявся ти. — Над нами? Чим же ми далися йому на сміх?
— Нашою любов'ю. Може він завидує їй.
— Гм… як на демона, то це можливо. Та ми маємо міцне забороло на його стріли.