«Отже почну щось інше. Почну таке, чого ти найменше надієшся.
Знаєш? Вертаю до тебе. Скоро тільки тут буду вільна, скоро покладу в могилу свого мужа, вертаю до тебе.
Не думай, що я без серця, що спекулюю на смерть свого мужа. О, ні, я вірна йому, так як була вірна сімом його попередникам. Але йому не довго жити. В останнім штурмі куля відірвала йому обі ноги, і тепер він лежить безнадійно хорий, лежить і конає оце вже другий тиждень.
Я сиджу біля нього. Замість сестри милосердя. Дні й ночі пильную його. А в вільних хвилях пишу тобі оцей лист. Коли тоска занадто давить серце, я хоч на папері сміюся до тебе. Коли жорстока дійсність кліщами шарпає за душу, я нагадую своє минуле, свою молодість, своє щастя і тебе, невідлучно тебе, Массіно мій.
І я верну до тебе. Тільки вмре Микола Федорович, — а він неминуче вмре, не сьогодні, то завтра, — я зараз рушаю з цього пекла. Сідаю на першу ліпшу китайську джонку, в темну ніч, у супроводі хоч китайців, хоч самих чортів пускаюся на море, і пливу, лечу, мчуся — хоч на дно моря, хоч до тебе, Массіно мій!
Я не спекулюю ні на що, не надіюся нічого від тебе, не хочу каптувати[1] тебе для себе. Мені байдуже, чи ти приймеш мене, чи ти привітаєш мене, чи відіпхнеш мене. Байдуже! Я хочу лише побачити
- ↑ Каптувати — прихиляти, намовляти.
