провести мене додому… А ти запитав, що я застрілила, і я показала тобі Готура, і ти здивувався, відки тут узявся Готур, і заявив, що ти прожив у тім лісі всю свою молодість і ночував тут не раз із кіньми і вештався скрізь по лісі ранками й вечорами і ніколи не видав ані не чував ґотура. А я сміючися сказала, що це задля мене завелися тут ґотури, зваблені моїм сміхом і моїм свистом, і що я чарівниця і прошу тебе берегтися мене. Ха, ха, ха! Пригадуєш тепер? Це я була!
О, я знаю, що ти тямиш мене! Мусиш тямити! Неможливо, щоб ти забув мене! Я ж сконцентрувала всю силу своєї волі, ввесь вогонь своєї пристрасти, всі чари своєї душі й тіла, щоб на віки, незатертими буквами вписатися в твою тямку. Як добрий режисер, я брала до помочі все, що було під рукою: сонце й ліс, пурпури сходу, чари полудня і меланхолію вечора. Оповідання батька і шум лісу. Рев бурі і тихі шепти дружньої розмови. Все, все те була штафажа, були декорації для моєї ролі, яку я хотіла відограти перед тобою, щоб лишити в твоїй душі незатерте, незабутнє, високо артистичне вражіння, таке вражіння, де ілюзія ані на волосок не різнилася від найпоетичнішої дійсности. Ха, ха, ха, пане артисте, вдячний ти мені за мою ролю?»
Годі читати! Цього занадто!
Чи ти ворона, що дереш горло своїм ненастанним: «чи тямиш? чи тямиш?» І сама знаєш, що тямлю. Та мабуть не
