Лист. Не жадна кореспонденція. Нема окремої коверти і ніякої передачі. Значить — до мене. Хто це може писати? Датовано з Порт-Артура в вересні, — якраз чверть року пройшло. Міг би цей пакетик оповісти дещо, як то йому було перебиратися через японську облогу. Але хто пише?
Підпис. «Твоя Сойка». Що це значить? Ніякої Сойки — Боже мій! І сойчине крило в листі!… Та невже би? Невже вона, та, яку я від трьох літ споминаю між померлими? Та, якої нагле і загадкове щезнення вігнало в гріб її батька, а мене випхнуло з кипучої течії громадської праці і загнало в оцю тиху, відлюдну пристань? Вона в останніх днях нашого товаришування любила називати себе сойкою, і все дразнила мене тою сойкою, що гніздилася перед моїм вікном, поки вона не вбила її. Невже це з тої самої сойки крило?…
Мої руки тримтять ще дужче, як уперед. У грудях ще більший неспокій, голова крутиться. Чого ти, дурне серце? Що тобі? Невже ти не оплакало, не похоронило її? Невже одна поява отих кількох аркушів записаних її рукою, одного засушеного крильця давно вбитої пташини може вивести тебе з рівноваги?
А в тім — є ще рада. В огонь з оцим листом! Від покійників кореспонденцій не приймаю.
Дурню, дурню! Мелеш язиком таке, чого не можеш сповнити! Хіба ти здобувся б на те, щоб тепер, зараз спалити цей лист, її писання, не прочитавши його?
