долею аж на край світу та застуканого там війною?
Адресовано, очевидно, жіночою рукою, але це не значить нічого. Такі жіночі адреси криють не раз дуже мужеські інтереси.
Щось тверде в середині. За грубістю верств паперу годі домацатися, що воно таке. Ключик не ключик, монета не монета… Ну, відчинимо та й побачимо.
Де ножиці? А може не відчиняти? Може цей лист, що тепер лежить іще так спокійно і лише принадний своєю таємницею, по відчиненню стратить увесь свій чар, зробиться коробкою Пандори, з якої поповзуть гадюки, що затроять моє життя, знівечать мою твердиню, а що найменше збентежать і розворушать моє нинішнє свято? Адже такий здоровий пакет паперу, то певно не голий папір. Скільки там слів написано! І подумай собі, що іноді досить одного слова, щоб убити чоловіка, щоб навіки або на довгі літа зробити його нещасливим!
Я здавна боюся всяких листів і сам не пишу їх, хіба дуже рідко, в урядових або ділових справах. Кожний лист, це бомба. Може показатися іноді, що це шоколядова бомба, але з верхнього вигляду ніхто не може пізнати, чи та бомба не наладована мелінітом і чи не розірве тебе в найближчій хвилі.
Моя рука тремтить! Якесь холодне чуття пробігає по всьому тілі…
Стій! Це нехибний знак, що лист має якийсь фатальний зміст. Стій! Не руш
