Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 5. Оповідання (1956).djvu/104

Цю сторінку схвалено

них, щоб ми не нудьгували. А коли нічого не знайдемо в тій купі паперу, то в нас іще інша розкіш на сьогодні прилагоджена — цілий гарнітур нових валків до фонографу, з піснями і розмовами різних знаменитостей. Послухаю, як із парламентарної трибуни гримить Жоре, як у крузі приятелів розмовляє Ґабрієль д'Аннунціо про потребу плекання краси серед мас народніх, як зі сцени палить словами Елеонора Дузе в ролі Джіоконди, і як цвіркоче в своїм салоні Клео де-Мерод. Правда, бажалось би… — Та ні, ні, ні! Нічого не бажаю. Не слід бажати нічого над те, що здоровий розум показує можливим до осягнення. Печеного леду не слід бажати. Нехай молокососи та фантасти бажають неможливого! Мої бажання повинні йти, і йтимуть рука в руку з можністю виконання.

Отже потім почне бити дванадцята година і тоді…

Дзінь-дзінь-дзінь!

А це що? Дзвінок у передпокою? В цю пору? До мене хтось? Це не може бути! Ну, розуміється, нікого не приймаю. Хто має право сьогодні вдиратися до мене і заколочувати мені мій порядок і позбавляти мене моїх тихих, чесно зароблених і без нічиєї кривди осягнених радощів?

Тихі кроки в сальоні.

— Це ти, Йвасю?

— Я.

— А хто там дзвонив?

— Листонос. Лист до пана радника.

— До мене?