— Та що, — мовила баба, — вчорашньої ночі вона не могла заснути ані на волосок. Мучилася так, що не дай Господи. А нині рано дивлюся на неї, лежить як із хреста знята, тільки очі світяться.
— Ганко, — говорю їй, може тобі покликати попа?
Вона аж підкинулася, мов би що вкусило її.
— Попа? Пощо?
— Та пощо, небого. Адже бачиш сама, що тобі не довго на світі гуляти. Треба душу очистити.
— Ні, не хочу, — мовила вона. — Мені буде ліпше, я вийду з того.
— Ей, дівонько, не жартуй з Богом! Не говори так і не дури себе. Я бачу, що не довго вже твойого на світі. Піду покличу єґомостя.
— Ні, не треба, — відповіла вона. — Як буде треба, то я сама скажу. Не виходьте нікуди, я засну трохи.
Тількищо вона задрімала — як не заверещить, як не кинеться!
— Ой, лізе, лізе! Ой, простягає руку! Ой, ловить мене! Держить! Не пускає! Ой, ой, ой! Рятуйте! Бабо, рятуйте!
І вискочила з постелі, причепилася до мене, вся тремтить, як трепетів лист, а все озирається поза себе і кричить, вищить, мов перепуджена дитина.
— Та Дух Святий з тобою! — кажу їй та й хрещу, — та хто там лізе? Хто тебе держить?
— Та вона, вона! Хіба не бачите? Адіть, рука зовсім обігнила з м'яса, сама кість, а держить мов у кліщах!
