Але воно не минулося, бодай не так швидко, як хотілося Ганці. Даремно вона тулилася до Івана. Скоро тільки він засипляв, їй робилося страшно і вона будила його.
— Іваночку, не спи! Говори що до мене! — шептала вона зажмурюючи очі, щоб не дивитися на грізну пітьму.
— Чи ти сказилася? — лаявся Іван. — Я втомлений, хочу спати. Що я буду говорити тобі?
— Щобудь! Щобудь! Тільки не спи! Мені так страшно.
— Чого тобі страшно?
— Не знаю чого. Боюсь… не знаю чого. Не можу заснути.
Вона розплакалась. Їй хотілось усе сказати Іванові, але щось спиняло її і вона закусувала зуби, до крови гризла свої уста і не сказала нічого. Аж над ранок, коли надворі почало сіріти, вона заснула.
Минуло кілька днів. Іван працював, пив, співав у шинку, ночував у Ганки, не думаючи про Фрузю. Ганка заспокоїлася і не боялася вже вночі, але не відважувалася спати сама і для того щовечора всякими способами підлещувалась до Івана, щоб затягти його до себе на ніч. Іван, котрий давніше сам не раз напрошувався до неї, тепер йшов нерадо, почував якесь обридження до неї. Він злостився, коли вона тулилася до нього, кляв, коли вона починала дрочитися з ним або пеститися і з відразою відсувався
