Та ні, я не пущу тебе, не лишуся сама! Ходи, ходи!
Вона тремтіла, мов у пропасниці, при самій згадці про самоту.
— Цу на тебе! — мовив Іван. — Та що ти дитина чи що! Боїшся сама ночувати! Отто.
— Ой, боюся! Ой, боюся! Ні за що в світі цеї ночі не лишуся сама. Хоч бий мене, хоч ріж мене, а я не лишуся тебе. Коли не хочеш до мене, то я піду з тобою, там де ти ночуєш.
— Чи ти здуріла? Там купа хлопів.
— А що мене те обходить! Я їх не боюся, тільки самоти боюся… пітьми боюся… тої боюся…
— Кого?
— Тої… Твоєї… Як вона кланялася тобі! Ти бачив її лице, коли виходила з шинку?
Згадка про Фрузю в Ганчиних устах вразила Івана в саме серце, мов грубий дотик до наболілого місця.
— Дай спокій! Не згадуй мені про неї! — мовив він і, піддаючися її намовам, пішов з нею до її комірки. Ганка не то вела, не то тягла його, не випускаючи з рук, не перестаючи балакати і трястися.
— Та що тобі, дівко? — мовив нарешті Іван. — Чи ти промокла, чи простудилася? Чи тебе зимниця б'є, чи ти й зовсім хора? Трясешся, як риба, руки зимні, як лід, а голова гаряча, і говориш, як сама не своя.
— То нічого, Іваночку, нічого! Ходи лише, ляжемо спати, проспимося, то все мине.