Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/536

Цю сторінку схвалено

нився на хвилю, а потім усі вони одним голосом затягли плачливу пісню:

Przed oczy twoje, Panie,
Winy nasze składamy;
A karanie, które za nie odbieramy,
Wyrównywamy[1].

Нам ударило морозом по душі, коли ми почули ті голоси, — ті самі голоси, що ще перед півроком ревли: «Bij! Rznij! Młóć[2]! От як швидко прикрутила їх Божа рука! Люди не карали їх за їх учинки, уряд ще й нагороджував їх, а проте ось що з них тепер! Ішли всі як осуджені, як викляті. Коли наблизились до костела, суперіор вийшов напроти них ув орнаті[3] з хрестом і промовив:

— Люди! Цілуйте хрест, клякайте на землю і моліться тут, перед костелом, а до костела я вас не пущу!

Вони кинулися цілувати хрест, поклякали на землю, та все лише благають:

— Припустіть нас до сповіді! Нікого з нас до Великодної сповіді не допустили! Хочемо сповідатися!

— Добре, — мовив ксьондз суперіор, — будуть вам сповідники, але аж завтра. Сьогодні велике свято, всі священники зайняті. Підождіть до завтра.

Так вони й стояли на колінах, або лежали крижом[4] на землі весь час, поки

  1. Перед очі твої, пане,
    Складаємо наші провини;
    А кару, що за них одержуємо,
    Вирівнюємо.
  2. Бий! Ріж! Молоти!
  3. Орната — ризи.
  4. Криж — хрест.