нився на хвилю, а потім усі вони одним голосом затягли плачливу пісню:
Przed oczy twoje, Panie,
Winy nasze składamy;
A karanie, które za nie odbieramy,
Wyrównywamy[1].
Нам ударило морозом по душі, коли ми почули ті голоси, — ті самі голоси, що ще перед півроком ревли: «Bij! Rznij! Młóć[2]! От як швидко прикрутила їх Божа рука! Люди не карали їх за їх учинки, уряд ще й нагороджував їх, а проте ось що з них тепер! Ішли всі як осуджені, як викляті. Коли наблизились до костела, суперіор вийшов напроти них ув орнаті[3] з хрестом і промовив:
— Люди! Цілуйте хрест, клякайте на землю і моліться тут, перед костелом, а до костела я вас не пущу!
Вони кинулися цілувати хрест, поклякали на землю, та все лише благають:
— Припустіть нас до сповіді! Нікого з нас до Великодної сповіді не допустили! Хочемо сповідатися!
— Добре, — мовив ксьондз суперіор, — будуть вам сповідники, але аж завтра. Сьогодні велике свято, всі священники зайняті. Підождіть до завтра.
Так вони й стояли на колінах, або лежали крижом[4] на землі весь час, поки
