гамірно пішли на свою кватиру. Тільки наша Юльця все ще не приходила до себе, хоч, огрівшися, перестала трястися й її лице знов відзискало свою краску, хоч і не вповні.
Сонце тількищо зачинало сходити, коли ми вийшли з лісу. Долини були заповнені млою, а верхи гір вирізувалися з неї, мов острови. Кальварійський костьол увесь горів у рожевому світлі, а його вікна сипали золотисте проміння, мов довгі золоті нитки, що цілими в'язанками вибігали з шибок і губилися десь у безмежному, блакитному просторі. Віяло раннім холодом, відкись несло димом. У низу, захована в млі, ревла худоба, яку гонили на пашу. Ми йшли, христячися та шепчучи молитви. Юльцю вели дві жінки попід руки.
— Пане Броніславе, — мовила я шептом, наблизившись до нього, — ви не знаєте, що їй сталося?
Він глянув на мене, силкуючись удавати, що не розуміє нічого.
— Ну, ну, не вдавайте новонародженої дитини, — мовила я. — Адже я бачила, як Юльця, тікаючи, впала, а ви скочили за нею в ярок.
— Привиділось вам, панно Маню! — мовив він, усміхаючись. — У ніякий ярок я не скакав, панни Юльці зовсім не бачив, аж коли ми опинилися при вогнищу.
— Ов, — подумала я, — щось воно дуже погано, небоже, коли ти аж так здалека починаєш вибріхуватися! Бідна наша Юлька!
Прийшли ми на кватиру, повмивалися, попередягалися, позашивали, де в кого що
