— А що ж різуни? Не чути їх?
— Нічого не чути. Мабуть хтось зробив собі жарт та пустив такий пострах по Кальварії.
— Не може бути!
Швидко розгорівся вогонь. При його світлі й теплі ми набрали відваги, почали гукати, і за півгодини вся наша компанія щасливо зібралася коло вогнища. Кажу щасливо, бо не лише нікого не хибувало, але ніхто не скалічився, не ушкодився окрім хіба дрібних задряпнень та потовчень. Старші мамуні охали та проклинали збиточників, що так переполошили хрищений нарід; молодь жартувала та кпила сама з себе і з учорашнього переполоху. Різуни видавалися тепер усім якоюсь пустою, безглуздою байкою; ніхто не міг зрозуміти, як це сталося вчора, що один окрик якихось невідомих збиточників міг кинути переполох на таку величезну масу народу.
Юлька й пан Броніслав приблукалися на самім останку до вогнища. Вони надійшли з різних сторін, обоє якісь мов не свої. Броніслав силкувався сміятись і жартувати, але видко було силувану веселість. А Юлька була бліда, як крейда, і якась мов зовсім непритомна. Я кинулася до неї, почала розпитувати, оглядати, чи не вдарилася де? Ні, рани ніде не видно, а дівчина дивиться на мене шклянними очима, на питання не відповідає нічого, мов слухає, а не розуміє моїх слів. Дала я їй води напитися, посадила коло вогнища, бачучи, що вона трясеться, як риба. Припадають усі коло неї, розпиту-
