рукою, — підо мною якесь ріщ'я[1], листя, трава. Мацнула дальше — рапава кора якогось грубого дерева. Аж тепер я пригадала собі, що я в лісі. І разом з тим у моїй голові воскресли спомини цілого того пекельного переполоху, що загнав мене разом з іншими в ліс. Де я? Що зо мною? Що сталось з іншими? Я напружила слух: чути довкола якісь шелести, щось немов тихі шепти, час від часу тихі стогнання та охання. Ах, Боже, Тобі слава! Значить, я не сама в лісі! Я підвелась, сіла, і тут же в темряві мої очі побачили ясну точку. Придивляюся ближче й бачу: в видолинку[2], яких двадцять кроків від мене, якісь дві чорні постаті, припавши на почіпки[3] до землі, роздувають невеличкий вогник із сухого листя та дрібних сухих гілляк. Перша моя думка була: різуни! Але ні! Придивляюся ближче, а це наш почтивий пан Вінцентій, що сили дує на вогник, а пані Гжехоткова ламає гіллячки та підкладає в полум'я.
— Пане Вінцентий, це ви? — озвалась я зі свойого місця.
— Я, я! Це ви, панно Маню? А що, не скалічилися?
— Здається, ні.
— Ну то ходіть ближче. Ви певно змерзли.
— Страшенно.
— Ходіть, накладемо вогонь, огріємось та й будемо шукати решту нашої компанії.
