— Панно Маню, бійтеся Бога, не говоріть нікому!
— Ха, ха, ха! А я думала, що це мені приснилося! — засміялась я.
— Це можливо! Справді, може й мені приснилося? — мовив він і помацав себе долонею по лівій щоці. Та зараз же з глибоким переконанням додав: — Ні, це таки направду. Так ви кажете, що це було розгрішення?
— Або я знаю. Коли перед тим була сповідь…
— Ні, я лише нахилився до конфесіоналу[1].
— Ну, в такім разі ще завчасно й вішатися. Висповідатися конче мусите.
Така була наша розмова з паном Броніславом. Юлька її не чула. Відпочивши гарненько, ми встали, поставали парами на гостинці… затягли разом за проводом пана Вінцентого.
Usłyszałem cudny głos,
Jak Marya woła nas:
Pojdźcie do mnie, moje dzieci,
Wzywam was, ach, wzywam was![2]
І з тим побожним співом на устах ми рушили далі в дорогу.
Третього дня по вирушенню зі Львова ми вже наблизилися до святого місця. Чим ближче до Кальварії, тим частіше
