і невдоволений: ходить мов сам не свій; не знати, чи хорий, чи сердитий, чи засоромлений.
Рушили ми в дальшу дорогу — розуміється, не вдосвіта, а десь аж о сьомій, уже сонце добре гріло. Уйшли з півмилі, і вже попріли всі, як миші, потомилися й сіли спочивати на толоці край дороги. Пан Броніслав коло мене.
— Йой, панно Маню! — зітхає важко, — повішуся.
— Тю, на вас! Тут і верби нема. Чекайте, аж дійдемо до лісу.
— І не жаль вам мене?
— А я відки до того приходжу жалувати вас? Ідіть, може вас котра інша пожалує.
— Ви без серця.
— Шукайте такої, що з серцем.
— Ага, добре вам говорити. Вже я шукаю, та що з того? Знайшов ще гірше зіллячко.
— Що ж я вам пораджу? Хіба шукайте далі.
— Коли бо годі. Причепився, як муха до меду, ніяк не відірвусь.
— Ну, то вішайтеся, з Богом.
— І я так думаю. Та хотів би ще хоч до святої Кальварії дійти та висповідатися перед смертю.
— А може вона схоче вас висповідати?
— Ой, мабуть ні.
— А чи не вона дала вам цеї ночі розгрішення, таке, що ви аж йойкнули?
— О, а ви чули?
— Ну, вже чула, чи не чула. Відповідайте на питання.
