Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/520

Цю сторінку схвалено

дерто спідницю. А з другого переруба кавалери раз-по-разу окликаються, страшать паннів то мишами, то лиликами[1], то жабами, а кожному такому окликові відповідає пискіт, а далі регіт паннів. А ледве втишиться цей перший гамір і внизу на тоці затихне гомін старших жінок, починаються шепти та притишені сміхи паннів між собою; з другого переруба їм вторує глуха, гутірка мужчин, поки нарешті старий Вінцентий, або хтось інший із старших не закомендерує:

— Ну, панство! Годі вже! Прошу спати, бо завтра встаємо дуже рано, щоб за холоду уйти добрий шмат дороги!

Робиться тихо, але бодай так, як кому з молоді хочеться зараз заснути! Близькість кавалерів і паннів, хоч і розділених від себе лавою старшого, в сні дуже чуйного жіноцтва та глупою темнотою, має щось таке до себе, що не дає заснути, ходить по крові, мов, мурашки, а декотру попросту кидає в дрож і вона тулиться до своєї сусідки, немовби то дуже перелякана або дуже змерзла. Ну, але я це знаю, мене не здуриш. І коли Юлька отак уся тремтячи притулилася до мене, я відразу зміркувала, яка тому причина. Мені небагато треба, щоб пізнати, що в кім кипить.

— Йой, Манюсю, — промовила вона до мене, — я чогось дуже боюся!

— Чи то ви, панно Юльцю? — обізвався з противного переруба голос пана Бро-

  1. Лилик — нічна миша.