куди він стріляє! Хлопчисько ні до чого, так давай його за мене висватати, нав'язати мені біду на голову! Чекай — думаю собі, — висватаю я тобі не таку. Будеш мати до сина розплюй хліба невістку м'якушку, то буде дібрана пара“. І зараз я подумала на Юльку. Я на неї здавна маю на пеньку, ще за Станіслава — тямиш? — що хилився до мене, а вона наговорила йому, й він мене покинув та оженився з тою сизоокою Ядвигою з-під „Золотого Цапа“. О, я їй того не дарую і вже, Богу дякувати, осягнула своє почасти! Буде Юлька згадувати сьогорічну Кальварію і мою руку. Але слухай далі, нехай тобі оповім усе за порядком.
Отже виїхали ми зі Львова десь об одинадцятій. Погода чудова. Гаряче. Довкола поля, вже переважно позжинані. Полукіпків, як зір на небі. Люди при роботі. Чути пісні, де-де димок куриться, що косарі вогонь клали та люльки пекли. На гостинці[1] курява хмарою від наших возів, а з боків то з правої, то з лівої руки ліси шумлять, ваблять у холодок. Та годі нам: коли вибралися на прощу, то треба перетерпіти і спеку й куряву, а як трапиться, то й дощ і слоту. Нехай Бог приймає за відпущення гріхів.
У наших співаків швидко попересихали горла. Співи затихли. Пішли розмови. На тих возах, де були старші, то там розмови йшли тихі, а в середині, де їхала молодь, то там уже не треба тобі й казати: голосно, весело. Жарти, регіт, від
- ↑ Гостинець — шлях.
