Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/488

Цю сторінку схвалено

— Пізнаєш мене, собако? — крикнув він.

— Ах, пан Нікодим! Пан Пшестшельський: Uniżony sługa pana dobrodzieja! Aber ich bitte Sie, lieber Herr, was wollen Sie von mir?[1]

Дальшу конверзацію[2] перервав цілий град стусанів та кляпсів, що посипався на голову і плечі Курцвайля.

— Бийте його! Бийте собаку! — ревіла юрба, а дитячі голоси завищали проразливо насмішливу співанку, передражнюючи німецький виговір:

Póki Stadion we Lwow był,
Póti Kurzweil dobrze żył;
Stadion siadał na woza,
Machaj Kurzweil do koza[3].

Нещасливий комісар, котрого Нікодим усе ще держав за бакенбарди, не даючи йому причякнути до землі, а котрого били й штуркали з усіх боків, з болю і з розпуки заричав не своїм голосом. Розжерта юрба відповіла диким реготом. Та в тій хвилі від Цитадельної вулиці почувся мірний гуркіт і брязкіт. Це з цитаделі йшли дві компанії вояків і рушили просто в середину юрби.

— Halt![4] Розходіться! — крикнув офіцер, поступаючи наперед з голою шаблею.

Юрба мов і не чула. Крик Курцвайля в середині не втихав.

 
  1. Низький слуга пана добродія! Але я прошу вас, любий пане, що ви хочете від мене?
  2. Конверзація — розмова.
  3. Поки Стадіон був у Львові, доти Курцвайль добре жив, Стадіон сів на воза (цебто був усунений), йди Курцвайль до кози (цебто йди геть).
  4. Стій!