— Пізнаєш мене, собако? — крикнув він.
— Ах, пан Нікодим! Пан Пшестшельський: Uniżony sługa pana dobrodzieja! Aber ich bitte Sie, lieber Herr, was wollen Sie von mir?[1]
Дальшу конверзацію[2] перервав цілий град стусанів та кляпсів, що посипався на голову і плечі Курцвайля.
— Бийте його! Бийте собаку! — ревіла юрба, а дитячі голоси завищали проразливо насмішливу співанку, передражнюючи німецький виговір:
Póki Stadion we Lwow był,
Póti Kurzweil dobrze żył;
Stadion siadał na woza,
Machaj Kurzweil do koza[3].
Нещасливий комісар, котрого Нікодим усе ще держав за бакенбарди, не даючи йому причякнути до землі, а котрого били й штуркали з усіх боків, з болю і з розпуки заричав не своїм голосом. Розжерта юрба відповіла диким реготом. Та в тій хвилі від Цитадельної вулиці почувся мірний гуркіт і брязкіт. Це з цитаделі йшли дві компанії вояків і рушили просто в середину юрби.
— Halt![4] Розходіться! — крикнув офіцер, поступаючи наперед з голою шаблею.
Юрба мов і не чула. Крик Курцвайля в середині не втихав.
