нею нікому. Помалу втихла страшна буря, що розбурхала тихе від віків сільське життя в те пам'ятне пущання. Все пішло по-давньому, тільки Гриців батько не робив уже панщини, хіба десь колись з доброї волі в гарячі роботи виходив на панське до помочі. Про сина згадував як про покійника і не надіявся вже побачити його.
Минули два роки.
Був гарячий літній день. Над Львовом на заході висіла чорна хмара, а сонце, зсуваючися з полудня, золотило її береги. Здалека чути було гуркіт грому. На львівських вулицях було душно. Фіякри[1] гуркотіли, піднімаючи за собою хмари куряви. Прохожі шукали тіні, холоду. Та про те по вулицях снувало багато людей. Від ринку неслися голосні крики, на одваху чути було гуркіт барабанів, по пляцу Конституції (тепер Маріяцькім) з диким вереском бігла юрба вуличників.
— Niech żyje Polska! Niech żyje Polska![2] — верещали вони, граючи на носі перед поліціянтом, що силкувався втихомирити їх.
— Не вільно кричати! Розходіться! — не то кричав, не то благав поліціянт.
— Як то не вільно! Конституція! Тобі не вільно, а нам вільно! Niech żyje Polska! — сипалися окрики з юрби, до котрої приставало щораз більше перехожих.
