— А через верхи ще тим менше. Там сніги, стежок не видно.
— Що ж діяти, коли мус?
— Ні, це не може бути! — мовив Гриць. Я знаю ті стежки не так, як ви, а якби мені хто тепер казав іти на Угорщину, то я би розсміявся йому в лице. Це ж очевидна смерть. По горах тепер ще снігом курить, не то що тут. І не швидко там потепліє. Ні, про це нема що й думати.
— А я таки тут не лишуся! — уперто твердив панич. — Подумай: зловлять мене тут, то не тільки моя смерть буде, але й татова.
— Ну, це ще хто його знає.
— Не потішай мене, Грицю! Тут не потіхи треба, а доброї ради. Я вже пізнав, що то значить потішати себе пустими словами. Ти мусиш провести мене на Угорщину.
— Це не може бути, говорю вам. За тиждень, за два тижні, коли сніг по горах ствердне або розтає трохи, то ще сяк-так, але тепер, після такої страшної сніговійниці ані гадки.
— Ну, то сховай мене в яке інше безпечне місце, десь далеко за селом.
Гриць почав думати.
— Добре, — мовив по хвилі. — Це вже не те, що на Угорщину йти. Це вже можна. Знаєте, заведу вас під саму полонину. Там серед лісу є сіножать над потоком. На тій сіножаті є кілька повних оборогів. Там собі угніздитеся і пробудете, доки буде можна, а відтам можна буде вернути назад до дому, або й на Угорщину, коли настане ліпша хвиля.
