— Ні, таточку. Я мушу попробувати! Адже подумайте: три дні різні! Я здурів-би потім, якби, не дай Боже, справді прийшло до вибуху, а я знав би, що міг остерегти людей, запобігти цьому нещастю, і не зробив того. Це було б обридливо, нечесно з мого боку. Ні, я їду зараз завтра рано. Сам їду, ніхто нехай не знає, куди й до кого. Постараюся справитися якнайшвидше. Може застану ще Дембовського в Сяноці, це було би дуже добре, бо в його руках усі нитки сходяться. Та сяк чи так я верну за кілька день і тоді поміркуємо, що нам робити далі. А ви тут…
— Ну, ну, вже ти не давай мені ніяких наук! — понуро мовив батько. — Я й сам буду знати, що маю робити. Тільки ти вертай швидко, поки ще проїзд можливий.
На тім і стало. Серед важких думок батько й син попрощалися й пішли спати, та довго ще один і другий неспокійно кидалися на ліжках, обмірковуючи, що їм робити в тих тяжких хвилях, які мала принести недалечка будучина.
Минули два тижні від того часу, два тижні страшної непевности і тривоги для старого пана Пшестшельського. Нікодим, як поїхав, так немов камінь у воду. Ні вістки, ні чутки про нього не було. А тим часом довкола вставали грізні хмари. Тривожні знаки показувалися скрізь. У селі йшли якісь потайні наради. Урльо-
