— Що тобі, Димцю?
Нікодим мовчав. Тільки якесь важке стогнання вирвалося з його грудей.
— Сину, що тобі? Чи сталося яке нещастя? — вже стурбований промовив батько.
— Страшне нещастя! Страшніше, ніж я колибудь міг надіятися.
— Що, що таке? Говори бо!
— Все пропало! — з розпукою в голосі мовив Нікодим. — Уряд знає про наше повстання, знає реченець, знає цілий плян до найдрібніших дрібниць.
— А видиш! Не остерігав я тебе? Не говорив я, що то дурниця оті ваші печатки і змови і втягання різних гулящих графиків, а? Ну, але скажи, відки ти довідався так напевно, що уряд знає все?
— Осип мені говорив от тепер.
— Осип? Ну, то в такім разі це брехня, — спокійно і рішуче мовив пан.
— Ні, таточку, не брехня! Осип цими днями був у Сяноці і розповів мені докладнісенько все, що ми задумуємо. Від кого міг це дізнатися? Адже від мене ні, від Гриця також ні, бо Гриць не знає цього всього.
— Але дещо знає? — перебив йому старий пан.
— Знає, — ледве чутно відповів панич.
— То не добре! Ну, та вже все одно. Говори далі!
— Те, що далі мовив Осип, таке страшне, що хіба сам чорт у пеклі міг це вигадати. Слухайте! Урядники постановили собі не арештувати нікого з нас, ждати спокійно вибуху повстання, але вже тепер
