— Ну, так виразно кликати не кликав, але я певний, що покличе.
— А інших парубків?
— Мав нині щось говорити їм, але ніхто не прийшов.
— Ніхто не прийшов?..
— Здається, Осип остеріг їх. Бо тільки Осип один прийшов. Не знаю, що там він говорив із паничем. Я лишив їх обох.
Довгу хвилю стояла мовчанка в хаті. Далі старий простяг руку і взяв на помацки Грицеву руку.
— Слухай, синку, — мовив він. — Не йди ти до Сянока.
— Не йти? Дарувати їм те знущання над вами?
— Що ж, Божа воля. Нехай знущаються, поки мають сили. Швидко може самі пожалують того. А ти своїх рук не погань! Свойого сумління не обтяжуй! Я певний, що це повстання наробить їм біди, але пощо ти маєш показувати себе злим і нечесним? Панич добрий з тобою, вірить тобі, було би погано зраджувати його.
— Ну, а коли він покличе мене до повстання?
— Ні, синку, не буде того. Тепер бачу, що він не посміє. І навіть Богу дякую, що таке сталося нині зо мною, бо може цей припадок охоронив тебе від згуби. Тепер я певний, що ані ти, ані жаден парубок із села не піде до повстання. І добре так. Нехай іде туди, кому своя голова не мила. Але тобі, синку, мститися на нім нема за що, зраджувати його непотрібно.
Гриць слухав батькових слів, похиливши голову.
