— Від Гриця.
— Ну, то дуже помиляєтеся. Я з Грицем лише стільки говорив, що ось тут при вас.
— В такім разі хіба від чорта.
— От то, то, то! Вгадали, бігме Боже, вгадали! — регочучися, мовив Осип. — Ви були в Сяноку вчора, правда? А я був позавчора і довідався про все днем раніше від вас.
— У Сяноку?
— Ну, так, у Сяноку.
— Від кого?
— Ви ж самі сказали, від кого. А по імени його називати не моя річ. Досить того, що не брехав, правда?
— Боже мій! — скрикнув панич у розпуці. — Що це все має значити? Невже ж би все було зраджено?
— Слухайте, паничу, — мовив далі Осип, переходячи зовсім у поважний тон. — Досі ви бачили в мені ворога. Але я не є ваш ворог. Що було між нами, те було, але мені жаль вас. Ви не злий чоловік. А при тім сама справа, до котрої ви замішалися, дуже погана, сто раз поганіша, ніж вам здається. Я хотів би остерегти вас.
Панич сидів, понуривши голову, немов ждав іще нового удару.
— Видите самі, що всі ваші заходи дуже добре відомі там, де би не повинні бути відомі. Зрозумієте тепер, що в такім разі зачинати повстання…
— Алеж це неможливо! — скрикнув панич.
— Гадаєте, що вас усіх переловлять, поарештують перед вибухом?
