і без потреби. Мене тим не застрашите, а собі не поможете.
Панич затиснув зуби з лютости і розпуки, але мовчав. Він готов був кинутися на цього поганця і роздерти, зубами гризти його, але здержував себе. Очевидно він знав щось і був певний себе, коли поводився так без церемонії з паничем. Що ж таке знав він?
— Ну, не хочете ви мені сказати всеї правди, то я скажу вам, — мовив Осип. — Отже 18-го лютого має бути повстання, відразу в цілім краю, правда?
— Боже! — скрикнув панич і вхопив себе обома руками за голову.
— Ага, допекло? Чекайте, я маю ще дещо! Поночі уоружені панови мають напасти на касарні, повбивати або пов'язати вояків, позабирати оружжя…
— Лотре! — скрикнув панич і кинувся на Осипа. — Відки ти це знаєш? Я тебе не пущу відци живого.
Осип був спокійний. Він був сильніший від панича, а цей не мав при собі ніякого оружжя. Зрештою він знав добре, що одним словом може розбити всю паничеву злість, мов вітер чорну хмару!
— Та ви, паничу, не гнівайтеся, — мовив він, не боронячися, — і вислухайте, що я маю вам сказати, а потім уже робіть, що знаєте.
— Ти ще щось маєш сказати?
— Ну, певно. Адже ще найважнішу річ.
— Най-важ… Боже, додай мені сили!
— От, то, то, то! Справді, сили вам треба! Як ви думаєте, від кого я довідався про все те, що кажу вам?
