— О, тут якась жива душа відзивається! — промовив Осип, перескакуючи в веселий тон і випростовуючись. — Це ви, паничу, коби здорові були?
— Чого тобі треба від мене, говори! — мовив Нікодим, не дивлючися на нього.
— Та я прийшов вам сказати, щоб ви не ждали на парубків. Вони вам красненько дякують за гостину, але більше не прийдуть на ваші вечорниці.
Панич закусив уста.
— Ну, що ж, не прийдуть, то як собі хочуть. Я їх досі не силував і далі не буду силувати. Чи стільки всього ти мав мені сказати?
— Ні, маю ще дещо.
І він присунув стільчик близько до столу, сів напроти панича і, дивлячись йому просто в очі, мовив притишеним голосом:
— Ви лагодитеся до повстання?
Панич зірвався зовсім так, як той щур, котрому приложено розпечений дріт до лапки.
— Хто? Я?
— Ну, не ви самі, а загалом, панови поляки… по всім краю.
— Нічого не знаю про це.
— Ей, паничику! Говоріть по правді! Мене не ошукаєте.
— Хлопче! Як ти смієш?.. — грубо крикнув Нікодим, хмурячи брови.
— О, о, о! — кепкуючи, мовив Осип. — Так швидко ви забули всю… ту рівність і свободу, що проповідали нашим парубкам! Скоро що до чого, так зараз: „Хлопе, як ти смієш!“ Фе, паничу! Це не гарно
