Старий пан довго дивився на двері, мов ждав, що він ось-ось верне. Потім сам рушив до дверей, щоб іти за ним, але на півдорозі зупинився, вернувся назад і, сівши на софі, закурив люльку. Він любив сина, але надто сильно привик ходити утертою стежкою, жити в старім традиційнім ладі й світогляді, щоби міг зрозуміти подуви нового часу і його потреби. Клуби диму, що бухали з його уст, успокоїли його.
— Зле сталося, що я велів побити того Тимкового, це так. Але знов так надто зле не сталося. Непокірного хлопа ламай в першій хвилі. Гостро з ним! Без слабости, без чутливости. Rustica gens optima flens, pessima ridens[1]. А Димцьо позлоститься і перестане, я його знаю. От з тим повстанням то справді біда, але може то ще якось буде. Може воно обійдеться й без нас.
І він завзято запихкав, тягнучи щосили люльку і пускаючи такі клуби диму, що його голова зовсім закрилася ними. Виглядав у тій хвилі, як правдивий Гомерівський «Зевес Хмарозборець».
У баби Митрихи горить у печі. У великих горшках, узятих із двірської челядної кухні, вариться «мандибурка[2], в
