— Оце і є нещастя! Нема на світі такої дурниці, такої безглуздої справи, котра б не знайшла свойого запаленого апостола й свойого мученика. А такий один тягне за собою тисячі, навіть не дурних і чесних людей. І дурниця робиться великою ідеєю, робиться безсмертною.
А потім, пройшовшися кілька разів по покою, він нараз зупинився перед сином і запитав:
— А уряд знає вже про ваші пляни?
Нікодим поблід, як стіна.
— Що ви, таточку! Як же можна. В тім ціла річ, щоб уряд не знав, щоби не міг приготовитися, щоб заскочити його несподівано.
— Несподівано! — з гірким насміхом мовив старий. — Де стільки тисяч людей знає про це, говорить про це, переписується про це, де навіть листи запечатують косами і повстанськими емблемами! Димцю, Димцю! Погану історію ви робите! Не подякують вам за неї ваші потомки.
— Так ви думаєте, що уряд знає щось? — мовив змішаний Нікодим.
— Що я маю думати? Я з урядом на розмові не буваю. Я тільки пригадаю тобі, що скільки разів у нас бували ті емісари, уряд усе дізнавався про них.
— Догадуюся, що це Осип доносив.
— Осип, чи не Осип, а хтось із слуг, із хлопів. І тепер хлопи вже мабуть знають про ваш плян.
— Хлопи? Ні, не думаю. Я з парубками про всяку всячину говорив, але про близьке повстання ніколи.
